Знайди, де твої корені,
і не метушися щодо інших світів.

* * *
Мово моя, ти-ласкава й тендітна,
Нам тебе дали у спадок батьки.
Ніжна, співуча, пестлива і рідна,
І не псують тебе роки, віки.

Вічно красива і вічна загадка,
Всіх таємниць твоїх не віднайти.
Але вибаглива, прагнеш порядку,
Вірності, звучності і прямоти.

Як не любить тебе, мовонько рідная,
Та, що від матері чув ще малям.
Скільки прийшлось пережить тобі, бідная.
Поки до нас докотилась здаля.

Знав і кріпак тебе, і пройдисвіт без племені,
І з Кобзарем ти зростала не рік.
Потім оділи у пута і ремені,
Й думали вирвать із серця навік.

Але ти встояла, виросла, вирвалась
І, пам’ятаючи той Заповіт,
Гарно убралась, всміхнулась, окрасилась.
Ось я яка – приймай мене Світ!

Назар Левшун

учень 7 - Б класу,

координатор Лабенко Л. В.

Вишивка: мистецтво і традиція

Останнім часом усе частіше можна побачити людей в українських сорочках – їх одягають у дні релігійних і національних свят, на наукові конференції та громадські зібрання. Певне, сучасні українці інтуїтивно відчувають, що їм бракує таємних символів, які гармонізують життя.
Змінюються часи. Змінюються покоління, їхні уподобання та погляди.
Змінюються одяг і прикраси. Але залишаються віковічні традиції, які єднають нас із нашими пращурами. Серед них і традиції, пов’язані з вишивкою. Ці традиції є історією нашої країни, історією кожної людини. Тож збережімо цей скарб, щоб передати його наступним поколінням.

Біла сорочка душі

Вишивка з-під Полтави,
біло-небесні трави –
мати вдягає синочку
першу маленьку сорочечку…
На ту, що Господь йому зшив,
на білу льолю душі.
Щонайміцнішу, просту,
Із невмирущого льону
дав Господь чистоту –
сяючу лілію-льолю.
Не заплямує ніхто
світло духовного серця,
дар найцінніший той –
правду і милосердя.
Біла сорочка душі
буде завжди вільно-білою,
не зможуть її перешить
навіть рукою милою.
Між чорних і сірих людей,
через болото і стужу,
вона, як промінчик, веде
твою недолюблену душу.
Ти в куртці чи в кунтуші,
а всюди з тобою доля –
біла сорочка душі,
з небесного льону льоля.
Її ні продать, ні зносить,
ні зняти, ні вкрасти не можна!
В ній – твої муки всі,
в ній – тобі милість Божа…

Тетяна Майданович

"Я захоплююся вишивкою. Отож, коли одягла вишиту сорочку на дефіле, пережила неймовірні почуття: захоплення, радості, причетності до культури рідного народу. З’явилося бажання мати власну вишиванку: попрошу маму купити, а ще краще – вишию власноруч."

Настя Костенко, учениця 7 - Б класу .

координатор Лабенко Л.В.

ЗАЦВІЛА В ДОЛИНІ ЧЕРВОНА КАЛИНА

Ми живемо в Україні, любимо її мелодійну мову, щирих і працьови­тих людей, багату і пишну природу.
Українська земля славетна широкими ланами, буйними хлібами, квітучими садами, синіми плесами озер та тихоплинних річок. Багата і щедра наша земля. Родить на ній жито і пшениця, цвітуть квіти, зріють овочі, фрукти та ягоди. Та особливо люблять у народі калину і саджають її біля хати, щоб весною білим цвітом звеселяла серце, а зимою від застуди лікувала. Кущ калини під вікном материної хати — це не тільки окраса, а й глибокий символ, цілісний духовний світ, наша спадщина.
Калина й Україна — високі символи. Немає, мабуть, такого села в Україні, де б за тином чи біля колодязя, в лузі чи на березі водойм не зростала, не квітла рясним білим цвітом навесні та не милувала око чер­воними ягодами аж до зими. Існував навіть звичай: той, хто обживав новозбудовану хату, обов'яз­ково висаджував кущ калини біля вікна. Дівчата закосичувались кали­ною. Коли рум'яні кетяги достигали, пишні Грона нанизували попід стріхою. Тоді хата неначе в коралах стоїть, червоніє, густим намистом до пізніх заморозків пишається.
Калиною прикрашають весільний коровай. Це — один із найпоетичніших елементів народних обрядів.
Червоні кетяги — неодмінна деталь українських вишивок: рушни­ків, сорочок, обрусів, серветок, скатертин.
Калинонька — це образ мами, батька, родини, цілого роду нашого красного. Тож «не цураймося, признаваймося, бо багато нас є». А ще пам'ятайте: ламати, зневажати калину — великий гріх. Бо калина — жи­ва душа того, хто посадив її, душа народу нашого.

Верба

Верба дає нам багато користі. Вона ніби позначка води на земній карті. Тому й криницю копають завжди під вербою, бо на сухому місці це дерево ніколи не ростиме. «Де срібліє вербиця, там здорова водиця», – говорить народне прислів’я. Наші предки спостерегли ще одну характерну здатність верби – бути природним фільтром усіляких домішок, що містяться у водах річок та озер. Ось чому люди брали (й сьогодні беруть) воду для пиття у річці під вербою.
Цікаво й таке: у селах, де копають колодязі на куток, тобто на 10-15 дворів, люди у відра з набраною водою завжди кладуть вербову дощечку завбільшки з долонб. Такий вербовий кусник дезинфікує воду, поліпшує її смакові якості, надаючи їй «вербного духу», що його утворюють смолисті речовини.
Верба – цілюще дерево. Настій з вербової кори знижує температуру.

КРИНИЦЯ У НАШОМУ ОБІЙСТІ

Відома істина: людина може значно довше прожити без їжі, ніж без води. Ковток прозорої джерелиці ізцілює мандрівників, поновлює сили хліборобам у спекотливі жнив'яні днини, дарує радість пастухам.
Здавна в народі кажуть: яка криниця — такий і господар, який по­ріг — така й господиня. У цій приповідці, немов у дзеркалі, відбилася не лише людська працьовитість, але й охайність, адже споконвіків люди намагалися оздобити своє обійстя мистецькими витворами, надати йому вигадливих форм, прикрасити багатою фантазією. Й особливо це стосу­ється криниць — цих найсвятіших місць. Як тут не згадати прекрасний народний звичай. Майже в кожному селі, на гомінких перехрестях доріг або просто в полі цебенять живі джерела і незвідь-ким їхню невгамовну течію прихорошено турботливими руками...
Над колодязями зводили всіляких форм дашки. Вони мають і прак­тичну доцільність — вода завжди залишається чистою.
З особливим смаком люди оздоблювали і зовнішнє цямриння. Ко­му доводилося бувати на Прикарпатті, той переконався в багатстві форм опорядження колодязів. Біля кожного обійстя, немов маленькі диво-музейчики, стоять криниці з вежами, поверх яких прикріплено флюгер або вирізьблено зображення голуба. На фронтончиках — різноманітні силуети тварин, квітів, краї оздоблено контурною різьбою або художніми розмальовками...
А яка криниця без зелені? Традиційно обіч них висаджують калину. Це дерево не тільки прикрашає місце, але й оберігає воду від спеки. З ранньої весни духмяніють тут квіти, гудуть бджоли, витьохкують со­лов'ї, а восени на рябчастих гілках багровіють пучки соковитих ягід. У дбайливих господарів обіч колодязя ще й клумба з квітами сусідитиме чи проляже вузький з природного каменю пішник, стоятиме чепурненька лавка, відерце й полив'яний кухоль. Криниця у нашому обійсті. Це не І кільки господарські зручності, але й висока естетична потреба, свідчення «мистецького смаку, фантазії. Вода із семи криниць. Це не лише поетичне порівняння, художній прийом, але й глибока народна пошана до живих джерел.

УКРАЇНСЬКИЙ РУШНИК

Його можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою на полотні. Без рушника, як і без пісні, не обходяться народження, одруження лю­дини, ювілейні урочистості. Ознакою охайності, працьовитості кожної господині є прибрана хата і чистий рушник напохваті. По всій Україні поширений звичай накривати рушником хліб на столі. Ним накривали і діжу після випікання хліба, ставлячи її під образами на покуті. Дарунковими рушниками перев'язували кумів і гостей, запрошених на зорини.
Гарний був звичай використовувати рушник при будівництві житла. Його вішали вгорі, у кутку, коли стіни були вже зведені. У перший день огляду озимини йшли в поле гуртом — частіше родом. Попереду батько ніс на рушнику — хліб-сіль; у кошику, накритому рушником, несла різне частування мати. На зеленому полі розстеляли його, клали їжу. Так ро­били і в перший день оранки, сівби та жнив. Після закінчення жнив гос­подар зустрічав женців з хлібом-сіллю на рушнику, а ті одягали на нього обжинковий вінок. Коли син вирушав із дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб беріг від лиха. Цей звичай існує і нині. Весільний рушник кожна дівчина готувала сама. Вишивати рушник, сорочки матері навчали дочок змалку. Окрім хат, рушниками в минулому прикрашали також громадські установи — сільські управи, школи. Рушник у нашому (побуті живе і сьогодні. Його використовують на весіллі,— під час проводів хлопців до армії. З хлібом-сіллю на рушнику зустрічають дорогих гостей. Добре було б, якби і в сім'ях повернулися до прадавньої традиції вишивати рушники.

БРИЛЬ ЯК ОБЕРІГ

Як у дівчини під час весілля обов'язковим був віночок, так у хлоп­ця — головний убір. За народними уявленнями, посередництво головного убору наче поєднувало людину, її внутрішній та духовний світ із світом вищим, надприродним. Головні убори, як і крона міфічного «світового дерева», спрямовані вгору – до неба, до сонця. Тож не дивно, що з ними буди пов’язані космогонічні уявлення наших предків. Це засвідчують як форми, так і самі назви головних уборів, знаки сонця та місяця на них, а також зображення птахів, які в системі з народного світогляду належали до вищого небесного світу.
Біоенерге­тики теж підтверджують позитивний вплив бриля.
До речі, й ми призабули — бриль на голові (солом'яний), дашок ву­лика, стріха — все це обереги. І оберігають вони від усього злого, отож, і від хвороб.



Народна мудрість
Народне слово влучне і вагоме ввібрало в себе тисячолітній досвід поколінь.
Народна мораль прославляє красу, любов і міцну сім’ю як запоруку щасливого життя («Найкраща спілка – чоловік і жінка», «Нащо й клад, коли в сім’ї лад»). Світлими барвами змальовується образ молодої жінки («Гарна молодиця, хоч води напийся», «Де гарна молодиця, там ясна світлиця»).
У сім’ї особлива шана віддається батькові і матері («Шануй батька й неньку, то буде тобі скрізь гладенько»). Особливо тепло й образно говориться у прислів’ях про любов до матері («Без матері і сонце не гріє», «Матір ні купити ні заслужити»). Гостро відчувають сироти втрату матері («Мати з хати – горе в хату»).
Життя людини складне, сповнене радощів і горя . Тому народна мудрість підкреслює, що «Вік прожити – не поле перейти», «На віку, як на довгій ниві: не пройдеш, ноги не поколовши».
Етичному ідеалу добра, честі, порядності, справжньої дружби протиставляється зло, черствість, викриваються негативні риси людей, вади й підноситься розум і прагнення до знань, світла («Вік живи, вік учись», «Чого навчишся, того за плечима не носить»).
Великого значення надає народ єдності між людьми, згоді («Згода будує, а незгода руйнує», «Краще солом’яна згода, ніж золота звада»). Утверджуючи згоду, прислів’я одночасно засуджують незгоди, сварки, бійки, пияцтво («Де незгода, там часто шкода», «Де чарка, там і сварка»), висміюють тупих, обмежених людей, заздрісників, боягузів. Для сатиричного змалювання негативних людських рис народ вдається до образів, узятих із світу природи. Дурні зіставляються з ослами («осла взнаєш по вухах, а дурня – по балачках»), злі, жорстокі, підступні уособлюються в образах скажених собак, вовоків, гадюк («Вовк линяє», а вдачі не міняє», «Гадюка вмирає, а зілля хватає»)
Такі прислів’я, як «Суха ложка рот дере», «Не святі горшки ліплять», «Нова мітла по-новому мете», очевидно, спочатку вживалися у сфері побуту та ремесел, а згодом, змінивши своє значення, перейшли у сферу загальнолюдських стосунків